Олександр Яковенко, засновник компанії TAF Drones, опублікував допис у Facebook, де порушує важливе питання: чому Україна втрачає технологічну перевагу в безпілотниках. Яковенко знає, про що мова: за 2024 рік його компанія поставила 312 000 FPV дронів для ЗСУ, 960 000 комплектів поставлено виробникам FPV. Редакція Scroll.media публікує його допис у повному обсязі.

Україна мала всі шанси стати глобальним лідером у сфері військових безпілотних систем. Практичний досвід, тисячі бойових застосувань, інтенсивне навчання, шалений запит на інновації з фронту – здавалося б, це середовище мало породити національну оборонну індустрію нового типу. Але цього не сталося. Ба більше – сьогодні ми поступаємося РФ і в темпах впровадження, і в рівні інтеграції, і в ефективності.

І причина не тільки в нестачі ресурсів чи західної підтримки. Причина – у хибних рішеннях всередині самої системи. І, на жаль, частина провини лежить на тих, хто мав би бути рушієм прогресу – командуванні бригад, штабах і фронтових «ентузіастах».

У кожній другій бригаді з’явились свої «внутрішні мілтек-компанії»: майстерні – окремі ТОВки, які отримували бюджети з волонтерки або з бригадних фондів не на базі конкуренції, а за аргументом – «ми самі воюємо, ми й знаємо, що треба». Ідея логічна, навіть правильна на першому етапі. Але далі вона перетворилась на модель феодальної технократії – де командир РУБАКа формував свою «вотчину», у якій приймав технологічні рішення не на основі системності чи ефективності, а на основі доступу до ресурсу та бажання «заробити».

Окрема проблема — це система закупівель. Формально вона вже «приватна», держава не все централізує. Але механізм залишився радянським: «подавай потребу». А потреби подає та ж сама «феодальна» структура в бригаді. У підсумку держава замовляє не те, що треба для перемоги, а те, що вміє озвучити і пролобіювати конкретний майор на конкретному планшеті.

Поки в нас ішла епоха польових 3D-принтерів і підпаленої епоксидки, рф будувала заводи. Масштаб, повторюваність, контроль якості. В них нема креативності, але є структура. У нас – навпаки.

Але ми так «накреативили», що у підсумку маємо ситуацію, коли один «Шахед» за своїм економічним і бойовим ефектом часто ефективніший за десятки наших DeepStrike-операцій. І ні, справа не в їхній ППО. Річ у тому, що ми досі не навчилися грати «в довгу».

Я пишу це не як підприємець, який не отримав контракт, а як керівник мілтек-компанії, яка вижила у цьому зоопарку, довела свою ефективність, і сьогодні займає лідерські позиції на ринку.

Ми звикли до самозакоханого наративу про власну винахідливість і про «нашу технологічну мілтек-індустрію», але ні – розчарую, це не так. 

Бо виграти війну – це не про вміння паяти. Це про вміння будувати системи. А ми, поки що, країна з чудовими паяльниками – і відсутністю індустріального мислення.

Що реально потрібно для побудови мілтек-індустрії

1. Закупівля не «по потребах», а по ТТХ.

• Формування державного запиту має базуватись на технічних характеристиках і бойових задачах, а не на суб’єктивних «потребах» конкретних командирів.
• Стандартизовані вимоги до класів систем: дальність, корисне навантаження, сумісність, стійкість до РЕБ тощо.

2. Жодних прямих закупівель частинами.

• Тільки відкриті тендери, доступні для будь-яких виробників, які відповідають техвимогам.
• Допуск до тендерів — лише для кодифікованих виробів, які пройшли валідацію, мають облік і документовану якість.

3. Локалізація компонентної бази.

• Надання податкових, регуляторних та митних преференцій для компаній, які локалізують виробництво ключових компонентів.
• Пріоритет в контрактах — для виробників, які зменшують залежність від імпорту.

4. Довгострокові прогнозовані контракти.

• Запуск державної програми багаторічних контрактів.

Автор: Олександр Яковенко, засновник TAF Drones